Читать книгу Жінкам на кораблі не місце онлайн
– Ну, почнемо сьогодні, а далі видно буде. Дуже жаль, що вийти не вийшло.
– Значить, залишилось тільки дочекатись наступного канадського порту.
– Чому саме канадського? Чому не в Нью-Йорку?
– В Нью-Йорку ніхто вийти не може. Аж до третього контракту. Бояться, що повтікаємо, як таргани в підсобках, коли світло вмикаєш.
– І ти би втік?
– Я вже рік як втікаю, – відповів я і показав на свій бейджик з ім’ям, під яким красувалась назва моєї крани. І поки вона не почала мені співчувати або розпитувати про сім’ю, я тут же продовжив: – А в інших американських портах тобі окрім ламінексу потрібен ще один папірець – І-95. От тоді вже тебе будуть вважати за повноцінну людину. На скільки це можливо для крю корабля. Навіть американським повітрям подихати дозволять.
– А для канадського повітря воно не потрібно?
– Для канадського – достатньо одного ламінексу. Ну, є ще одна програма, ArriveCan, де потрібно буде ввести свої дані. Тобі супервайзер нічого про це не розповідав?
– Ні, – відповіла вона і посунулась до мене поближче. Так, що я шкірою відчув її дихання. – Можеш мені допомогти?
Вона простягла мені свій телефон. Я відкрив Гугл Плей, вбив у пошук назву програми та почав її завантаження. Її подих ставав усе ближче, поки я не відчув приємну важкість її плеча. Наче на екрані відбувалося щось надзвичайно важливе, вона не відриваючись заглядала в нього, опираючись всім тілом на мою руку.
– Ти їй очевидно подобаєшся. Ти б бачив, як вона тебе очима їсть, коли ти не помічаєш, – зауважив Анрі, доїдаючи сніданок.
Кайла саме проходила повз і, як завжди, заманливо усміхнулась, але не підійшла. Вона ніколи не підходила, коли поруч були інші. Особливо Анрі.
– Можливо, – відповів я, дивлячись, як вона своєю дитячою пружною ходою зникла у коридорі до наступної зали. – Але закінчиться це катастрофою. Я відчуваю. Занадто вже схожа на мене. А з такими, як я, зустрічатись точно не слід.
У відповідь почув лише його «хм» і звук виделки, що бʼється об тарілку
картоплі з телятиною в часниковому соусі. Що не скажи, а жити з найбільш можливою розкішшю у вимушених обставинах так, як йому, не вдавалось нікому. Я ж повернувся до своєї тарілки з рисом і мʼясом невідомого походження, намагаючись заглушити непотрібні думки. Виходило не дуже.