Читать книгу Жінкам на кораблі не місце онлайн

Розсудливо обмежившись лише одним «ок», я вимкнув телефон і сів на залізний стілець при вході до аеропорту. Він так само холодив спину, як і той, у Софії. Скільки ж часу вже минуло з того моменту? Два дні? Три? Здається, не менше тижня. Чим більше подій проживаю, тим довшим здається період. Незалежно від того, як швидко все пролітає. Такий от парадокс.

Перевірив залишки моїх пожитків, що вдалося зберегти після нерівної боротьби з британськими авіалініями. Пара шкарпеток, шорти і документи. Зненацька майнула думка, що це взагалі ВСІ мої речі. Повертатися  все одно немає куди, а все, що купив за період вимушеного вигнання із власної країни було в тій валізі.

Я потер втомлені очі, намагаючись відігнати відчуття, що дивлюся на невмілий ремейк серіалу про містера Біна, де талановитого актора замінили на справжнього ідіота. І навіть не смішного ідіота – а такого, чиє існування намагаєшся ігнорувати, коли пощастить сісти поруч в метро.

Маленьке жовте таксі під’їхало до головного входу. Без зайвих роздумів підбіг до автомобіля:

– Чи можна дістатися до Порту Еверглейдс за годину?

– Теоретично чи практично? – питає таксист з сильним латиноамериканським акцентом.

– За гроші, – нервую я. – Так що?

Він викрутив радіо майже в нуль і уважно поглянув на мене. Якісь адвокати по нещасних випадках так і не встигли пояснити, як вони врятують моє життя.

– Куди так поспішаєш, аміго?

– За годину потрібно бути на круїзному лайнері.

– Де саме?

– Порт Еверглейдс.

Таксист хитро ошкірився.

– Добре, аміго, але за годину в інший кінець Нью-Йорка … це буде коштувати не мало.

– Скільки?

Він указав на невелику чорну коробочку на його панелі.

– Приблизно скільки?

– Доларів сто п’ятдесят.

Пауза. Я безпомічно кинув погляд на таксометр, потім у чесні очі таксиста, у свій гаманець і, нарешті, на годинник.  58 хвилин до  запланованого відплиття. Все передбачало біду.

– Поїхали, – відповів я і скочив на переднє сидіння.

Таксі влетіло у велику рухливу вулицю, проскочуючи крізь наповнений втраченими можливостями лабіринт міста. Я споглядав у вікно, занурений у свої думки. Атмосфера Нью-Йорка просочувалась у вікно, створюючи непереборне відчуття серіальних декорацій. Я тут уперше, а готовий побитися об заклад, що вже гуляв цими вулицями, бачив ці пожежні сходи, натикався на ці червоні гідранти, підставляв руку, аби відчути теплоту пару, що валить з люків і провулків, тисячі провулків, на яких відбувається все на світі: від початку любовних історій до чийогось персонального фільму жахів.