Читать книгу Жінкам на кораблі не місце онлайн

– Нас тут тільки двоє? – здивовано спитав я.

– Кого це – нас? Та й де – тут? Пора вже зазирнути в обличчя реальності, мій друже: нема тут нікого. Нічого тут немає. Окрім, можливо, мене. А ти зараз вмираєш під завалами свого будинку, рознесеного ракетою. Або стікаєш кров‘ю в траншеях під Бахмутом. А можливо, тобі взагалі повідривало ноги і лікарі зараз вирішують, чи варто продовжувати ту агонію, що тобі доведеться називати життям. Сморід, що ти відчуваєш весь цей час. Це не сморід бункеру. І не мерці.  Це гниття твого власного тіла.

І поки вона говорила це, я проживав кожен момент її розповіді і в кожен момент вірив, що саме це, це моя реальність і насправді це і відбувається зі мною.

Нарешті я закричав – що є сили, так, як не кричав з тих пір, коли крик був єдиним можливим способом вплинути на оточуючий мене світ…

Прокинувся у власному ліжку, на другому поверсі кабіни Буфе-Стюарта. Хтось кричав. Я. То кричав я. І прокинувся від власного крику. У дві тисячі двадцять другому році.

– Не хвилюйся, – чийсь гарячий подих лоскоче вухо, поки блідо-білі пальці повільно проводять по моїй щоці. Щоб я не робив, не можна дивитись назад, думав я і навіть не ворушився. – Я допоможу притупити біль, головне – віддайся фантазії, не  повертайся у реальність. Вона значно страшніша за все, що ти можеш побачити тут.

Дзвінок будильника. 20:20. Через десять хвилин мені потрібно бути на роботі. Я розплющив очі і ще довго лежав, прислуховуючись до власних відчуттів. «Це тіло моє, я – справжній і все навкруги реально. Нікому і ніколи я контроль не віддам» – прошепотів у темряву. – Чуєш, я знаю, що це реальність».

І чим більше я шепотів, тим більше сумнівався у правдивості своїх слів. Невже я божеволію?

Я встав з ліжка, набрав у Лондоні води і вмив обличчя, зітерши з себе залишки кошмарів, і вирушив на роботу, де шум тарілок та кисло-солодкий запах переведеної їжі відродили в мені реальність. Починався мій перший робочий день.

Глава 4. Закоханість від безділля. Жовтень

І знову привіт, Л.!

 Не уявляєш, яким щасливим я був, побачивши твого листа!  Сто років сумував за нашими переписками і, особливо, лікувальними ментальними піздюлями, що часом ти мені виписувала і які так мені бувають потрібні.